ЯК НАШІ ПРАЩУРИ КОХАЛИ: СІЧЕСЛАВ

Кохання крізь сторіччя

Зустріти кохання наші пращури прагнули здавна. Тож, скіфи та сармати, українці часів Київської Руси, лицарі козацької доби, мешканці дореволюційного Катеринославу, - не закривали серця від стріл Амуру. Ані війни, ані складності долі, не здатні були стати на заваді закоханим! Про те, як українці закохувалися, до яких хитрощів вдавалися, аби сподобатися, як натякали на свої почуття та які подарунки робили – Ми довідалися під час відвідування виставки до дня закоханих у Історичному музеї імені Яворницького(м. Дніпро)

Дарую коралове намисто!

Як проявляли свої почуття наші пращури у добу козацтва? Що дарували жінкам чоловіки? А може, на дарунки, палкі слова, у них й часу не вистачало? Бо ж, за постійних військових умов життя, серця людей навряд чи були схильними до почуттів… Та заспокойтеся, дорогі читачі! 

Виставка, що відкрилася у історичному музеї м. Дніпра, - свідчить на користь силі кохання і підтверджує: навіть у най складніші часи, наші пращури не забували про свої серця. Козаки ж, не зважаючи на зовнішню суворість, - завжди шанували дівчат та жінок! 

Причому, як молоді хлопці, так і вже поважні віком чоловіки, жінок не забували привітати даруночками(бо дуже поважали другу половину а деколи навіть боялися їй не догодити)… Недарма у народному прислів’ї: «Чоловік за один кут хату тримає, а жінка – за три»! Поки хлопці воювали з Султаном, - жінки тримали усе господарство на собі, а часто, бувало, й захищали його зі зброєю у руках. Чи ж можна таку кралю не покохати та не вшанувати як годиться!

Серед експонатів що присвячені закоханим часів доби козацтва, нашу увагу одразу привертає коралове намисто. Що це? За розповіддю працівників музею, в українських родинах раніше існував звичай - чоловік дружині дарував коралове намисто в знак кохання та пошани. Тож, бувало, що жіночки одна перед одною, хизувалися кількістю та якістю дарованих коралів: як багато їх на шиї – то чоловік жінку свою кохав! Між іншим, кількість ниток намиста та розмір намистин вказували й на достаток. Найбільш престижним вважалося мати 24-25 ниток з великими намистинами! Своїм коханим, козаки дарували ще й монети, срібні та золоті. Ці прикраси жінки також розміщували серед коралів. Подібне намисто називали «дукач» й вважали його оберегом.

А що ж дарували чоловікам жінки українські, на знак кохання? Тут теж були щедрі дарунки! В добу козацтва, нареченому, який вирушав в похід, дівчина дарувала як символ вірності і любові вишиту хустку, стрічку з власного віночка, вишиту маленьку подушечку, яку називали «Ясик», пояс, тощо…

    Мова віяла

Та все ж найбільш романтичною й багатою на закоханість стала для наших земель доба більш пізня - починаючи вже з XVIII ст. Світська мода того часу одарила багатьма цікавими новаціями закохані серця. Наприклад, у цей час з’являється так звана «любовна мова віяла». Вона була загальноприйнятою частиною життя людей «Вищого світу»! Так дами робити секретні знаки кавалерам, а чоловіки, у свою чергу, розпізнавати їх. От наприклад, якщо мешканка Катеринослава під час міського балу подавала віяло верхнім кінцем, - це означало не інакше як «симпатію та любов». Коли ж розкривала віяло з одночасним нахилом голови, то це значило кавалеру «Подяку». А якщо у дівчини був сумнів щодо коханого, вона закривала віяло й можна було ні на що не сподіватися. 

А довгоочікуване «Так» - то скромне доторкнутися віялом лівою рукою до правої щоки. «Ні» - доторкування відкритим віялом правою рукою до лівої щоки. Коли ж дівчина прикривала підборіддя і частину щоки з одночасним нахилом голови та посмішкою – це означало не інакше як «Кокетування». Але, чекайте. Як же сказати було «Я вас люблю!», коли чужі очі поруч? Й це вміли свійські левиці! Вони швидко правою рукою вказати закритим віялом на серце.

От і коляри сторін віяла - багато що значили для кавалера. «Рожевий з блакитним» - любов і вірність, тощо. «Зелений» - надія, «Жовтий» - відмова. Тож, є чому вчитися у пра-бабусь сучасним світським левицям!

Закохані по вінця

Загалом, виставка в музеї, присвячена Історій закоханості, – дуже цікава й різноманітна. Вона містить цілу купу фотографій, малюночків та різноманітних експонатів, статуеток: амурчиків, закоханих пар. Кожен з цих експонатів – буквально дихає коханням й здатний розповісти дивовижні історії про палаючі серця, що пройшли крізь роки. Історій закоханості на наших теренах було багато! 

Серед найбільш відомих родин – родина Олександра Поля, що разом зі своєю дружиною прожив довгі роки й був до кінця життя у неї закоханий. Олександр та Ольга зустрівся випадково. Випускниця жіночої гімназії, вона була розумна та красива дівчина. А крім того, неабияк заможна – мала півтора тисячі десятин біля Любомирівки. Та , не це вплинуло на вибір Олександра Поля, - кохання. Тож подружнє життя видався міцним. Кажуть, Олександр Поль дуже любив свою дружину. От і отаман-характерник, Іван Сірко, був по вуха закоханий у свою жінку, Софію, яка, подейкують, його врятувала од загибелі та мала дуже міцний характер, - видатний козак був вірний жінці до кінця! Та історії виданих жителів нашої області на цьому не завершуються…Більше – почуєте у музеї!